Гра в особах
Володимир МУСОЛИТИН: “НА БАЗІ НУДЬГУЮ ЗА ОЛЕНОЮ Й МИКОЛКОЮІ”
Двадцятисемирічний нападник столичного ЦСКА Володимир Мусолитин не новачок у вищій лізі. Про його бійцівські якості свідчить кількість зустрічей, проведених у чемпіонатах України. Вона вже наближається до двохсот. За цим показником гравець у команді на першому місці. Відповідно й м‘ячів ним забито серед армійців найбільше — двадцять п‘ять. Футболіста добре знають уболівальники Одеси й Києва, Полтави, а також Охтирки, що на Сумщині.
Як форвард оцінює результати змагань, до чого прагне, кого вважає за зразок для себе? Ці та інші питання й порушувалися під час недавньої зустрічі на спортивній базі армійців.

— Перерва між першим і другим колами десятого чемпіонату — це час не лише для перепочинку та підготовки до нового футбольного марафону, а й для аналізу здобутків і причин нездійснених сподівань. Чотири забитих м‘ячі в дванадцяти матчах, то, мабуть, не кращий для бомбардира результат? Адже такий же, або близький до цього показник мають і окремі одноклубники, хоча діють вони в лініях оборони та напівоборони.
— Не можу із висловленим не погодитися. Хоча я й прагнув домогтися більшого. Адже забивати — це моє головне завдання. Та, на жаль, не завжди вдається перетворити бажане на дійсність. Бо на цьому шляху чимало перешкод. І не всі можна подолати самотужки.
Хочу звернути увагу й ще на одну особливість. Річ у тому, що з приходом до команди нового головного тренера влітку минулого року, ми, як кажуть, на марші перебудовували ігровий стиль, підпорядковуючи його новим вимогам. А це означає, що футболісти, швидко реагуючи на події на полі, повинні за першої-ліпшої нагоди всім складом потужно атакувати. Коли ж обстановка різко змінюється не на нашу користь — дружно оборонятися. Завдяки саме таким колективним зусиллям зростає можливість взяття воріт суперника в кожного виконавця.
Отак ми, як кажуть, гуртом і забили 16 м‘ячів, посівши шосте місце в турнірній таблиці після першого кола чемпіонату.
Я теж у складі цього живого організму намагаюся чітко виконувати всі обов‘язки, що на мене покладаються і випливають з обстановки на полі. Правда, іноді бракує влучності в “пострілах” по воротах, які здійснюються без підготовки. А буває, що просто не вистачає талану, і м‘яч пролітає повз ціль.
— Та все ж не втратив упевненості, що можеш додати в результативності?
— Безумовно. Правда, це стосується кожного в нашому колективі. Адже всі відповідаємо за кінцевий результат і від усіх він залежить. А вже особисто я вирішую, котрий із прийомів застосувати, аби переграти оборонців і воротаря команди, з якою змагаємось. Тому удосконалення майстерності — постійна турбота.
— Чому серед спортивних уподобань обрав саме футбол?
— Народився й виріс я в Одесі. А мешканці нашого приморського міста давно залюблені в гру з шкіряним м‘ячем. Більшість хлопців тоді, як і зараз, захоплювалися футболом. Я був одним з них. І віддавав багато часу цим змаганням. Тому батько й вирішив відвести мене до спортивної школи.
Приємні спогади про навчання в ДЮСШОР “Чорноморець” не полишають мене й понині. І тренерів часто згадую, їх настанови. Особливо — Сергія Миколайовича Круликовського.
У шкільних командах виступав спочатку на позиції оборонця. А потім якось вирішили перевірити, чи справлюся з обов‘язками нападника. З‘ясувалося, що справляюся. Отак на цій позиції й закріпився.
— Після закінчення навчання не поспішав залишати перлину біля моря?
— У цьому не було ніякої потреби. Адже мене, сімнадцятирічного, запросили до місцевого СКА, а дещо пізніше я вже з‘явився в складі столичних армійців. Правда, лише на дванадцять місяців. Потім півроку виступав за “Нафтовик” з Охтирки. Звідти повернувся до рідної Одеси, вже у “Чорноморець”.
— Тоді головним тренером елітної команди був Леонід Буряк?
— Саме він. Під керівництвом колишнього провідного гравця славетного київського “Динамо” вдалося поступово відшліфувати футбольні вміння й навики. Це дало згоду невдовзі досить впевнено, протягом трьох років, виступати за рідну команду. Тоді вона вдало змагалась у чемпіонатах України і в змаганнях на Кубок УЄФА.
— Котрий з тих матчів до цього часу добре пам‘ятаєш?
— Насамперед зустріч з командою “Відзев” у Польщі. Вона була дуже напруженою і важкою для нас. Попри це, основний час переможця за сумою двох матчів не виявив. Але ми вирвали важливу перемогу в серії пенальті й таки вийшли до чергового етапу змагань на Кубок УЄФА.
— Та все ж за кілька років з Одесою довелося розпрощатися?
— Негаразди в “Чорноморці” змусили змінити його на полтавську “Ворсклу”. Кольори її захищав упродовж двох років. А потім, уже вдруге, з`явився в складі київського ЦСКА. За нього й виступаю в двох останніх чемпіонатах.
— На полі ти демонструєш технічну гру, майже не допускаєш грубих порушень. Про це свідчить і єдине попередження в першому колі. Оборонці ж суперників частенько застосовують недозволені прийоми, аби зупинити прориви настирливого нападника. Як ставишся до цього?
— Грубість не прикрашає нікого. І все ж оборонців, як гравців, я розумію. Адже в кожного свої завдання. Моє — “продертися” крізь захисні редути й атакувати ворота. Їхнє — будь-що зірвати небажаний прохід нападника. Звичайно ж, краще, якщо все це робиться вміло і в межах правил.
— Майстерність яких футболістів слугує тобі за приклад?
— Це видатний аргентинець Дієго Марадона й самовідданий чилієць Іван Саморано, який на полі завжди бореться до кінця.
— Команди вищої ліги регулярно поповнюються молодими нападниками. Що б їм порадив?
— Хотів би попередити, що певні здібності, а може, й талант, котрі спричинили їхню появу у відомих клубах — це ще не все. Тільки критичне ставлення до себе, постійна напружена робота допоможе закріпитися в професійному футболі. А згодом і досягти бажаного.
— Твої найзаповзятіші уболівальники?
— Це батьки, що мешкають в Одесі, а також дружина Олена і дворічний синок Коля. Сім‘ї я присвячую весь свій вільний час. І дуже нудьгую, коли залишаюся на базі без них.


"Український футбол".